Що за божевілля чекає героїв після хепі-енду: нова вистава в Одеській музкомедії
Є вистави, які не просто розважають — вони ніби збирають усю театральну пам’ять в одному вечорі й повертають її тобі вже оновленою. «Божевільна родина» в Одеському театрі музкомедії саме з таких. Вона присвячується 100-річчю від дня народження заслуженого художника України Михайла Івницького.
Журналістка «Одеського життя» Марія Котова відвідала прем’єру вистави в Одеському театрі музичної комедії імені Михайла Водяного та поділилася своїми враженнями з читачами нашого видання.
Хто стоїть за цим театральним «сном»
Вистава одночасно легка і глибока, іронічна і дуже людяна — і головне, абсолютно жива. І це відчуття тримається ще довго після фінальних оплесків завдяки команді, яка буквально зібрала цей світ.
Це режисер-постановник — народний артист України Володимир Фролов, який водночас виходить і на сцену в ролі Феррі Керекеша. Його постановка відчувається як гра на межі: між класичною оперетою і сучасним поглядом на неї.
Режисерка-постановниця, авторка лібрето — Гала Реут, яка тримає цю історію в тонкому балансі між іронією і щирістю, не даючи їй розсипатися в чисту легковажність.
Музичне серце вистави — диригент-постановник Юрій Літовко. Оркестр під його рукою звучить не як супровід, а як ще один персонаж, який коментує події без слів.
Хормейстер-постановник Сергій Савенко вибудовує ті моменти, коли сцена буквально «дихає» багатоголоссям.
Балетмейстер-постановник Віталій Кузнецов додає руху тієї самої оперетної легкості, яка виглядає просто, але насправді тримає складну технічну точність.
Сценографія Михайла Івницького створює світ, який одночасно театральний і трохи сновидний — ніби ми справді потрапили в ту «божевільну родину» сценічних персонажів.
І окрема насолода — костюми Олени Леснікової. Це той випадок, коли візуальна мова говорить не менше, ніж музика: кожен образ підкреслює характер, внутрішню драму і навіть приховані амбіції героїв.
Світло Олени Корольової і звук Бориса Браги та Дмитра Узуна акуратно збирають усе в єдину атмосферу — без перевантаження, але з точним театральним «нервом».
Про героїв, які раптом стали «реальними»
Найсильніше в цій постановці — те, що знайомі опереткові образи раптом перестають бути просто жанровими фігурами.
Феррі Керекеш (Володимир Фролов) — це вже не тільки романтичний герой. У його виконанні з’являється втома людини, яка надто довго живе між сценою і реальністю. І це робить образ глибшим, майже інтимним.
Цецилія у виконанні Аліни Семенової — справжня емоційна вісь вистави. В ній є і гордість, і вразливість, і та сама «королівська» самоповага, яка не зникає навіть тоді, коли життя ставить під сумнів усі титули. Це не карикатура, а жива жінка, яка пам’ятає, ким вона була — і не готова це просто відпустити.
Едвін (Тимофій Криницький) вражає внутрішнім конфліктом: між обов’язком і почуттями, між тим, що «треба», і тим, що справді болить. У ньому є та стриманість, яка в опереті іноді говорить більше, ніж великі арії.
Сільва Ірини Гусак — це окрема історія. Вона не тільки «зірка» і символ, вона жінка, яка вміє тримати сцену одним поглядом і водночас залишатися вразливою за цією яскравістю. У неї відчувається той самий оперетковий блиск, який не затирає людське.
Боні-молодший (Іван Ковальов) додає виставі драйву і легкої самоіронії — він ніби нагадує, що цей світ не можна сприймати надто серйозно, навіть коли там розгортаються справжні емоційні бурі.
Івона (Аліна Кучерова-Мазур) — тонка, витончена, з внутрішньою напругою, яка постійно «просвічує» крізь зовнішню легкість.
А Ронс (Михайло Ігнатов), Мішель (Сергій Богаченко) і Аполлон (Сергій Малдрик) створюють ту саму театральну «підкладку», без якої оперета не дихає: характер, ритм, комічність і жива сцена.
Враження, яке залишається
«Божевільна родина» — це не просто гра з класикою Кальмана. Це спроба чесно відповісти на питання, яке театр зазвичай залишає за лаштунками: що відбувається з героями після щасливого фіналу?
І відповідь виявляється простою і складною водночас: вони залишаються людьми. Зі своїми страхами, любов’ю, ревнощами і смішними слабкостями.
І, можливо, саме тому ця вистава так чіпляє — бо вона раптом дуже впізнавана…
Фото Дмитра Скворцова.
